"Мамина криниця" без ретуші

Юрій Андросов

***

Понимаю вас жёны непреданные,

Что вас делает злей и шальней,

Письма нежные до востребования

Или грубые руки мужей.

Были платья под цвет белой ночи,

Были души белее платьев,

И глаза были не порочными,

И стыдливыми были объятья.

Но мужья совсем беспричинно

Забывали уж в первый год,

Что в глазах у вас синие ливни,

И что брови ваши в разлёт.

Горе с радостью перемешивая,

Вас  трясло по семейным ухабинам,

И в какую минуту грешную

Из девчонок вы стали бабами?

Подозрительными  с причитаниями.

Стали бабами с бабьей тоской,

Стали руки две вьюги отчаянные,

И в телах закружил непокой.

И в какую минуту ненужную

Ваши души вдруг очерствели?

За столом ругались вы с мужем

И мирились потом – в постели…

      
День под Рождество

Сегодня день  под Рождество.

Чтоб тишь не возмутить,

Не  надо делать ничего,

Не надо в сад входить.

Не скрипни дверей, рукавом,

Снежинки не задень,

Сегодня день под  Рождество,

Слепящий Божий день.

И если ангела в тени

Увидишь невзначай,

Своим восторгом не спугни,

Светись, не замечай.

Сегодня день под  Рождество,

Настолько Божий день,

Что не бояться никого

Ни лань и ни олень.

Сегодня день  под Рождество,

И, страшное на вид,

Сегодня всё мертвым-мертво,

Что бытию грозит.

И если Бог шепнёт звезде

Неслышно о тебе,

То, значит, в божеском труде

Сиять твоей звезде.

Сегодня день под  Рождество,

Тишайший  Божий день.

Не тронь пылинки рукавом,

Снежинки не задень.

И Белоснежного в тени

С поникшей  головой  -

Лишь краем ока сохрани,

То охранитель твой.

Он отдыхает не вдали

И шепчет между тем:

О, не спеши, дитя земли,

В обещанный Эдем…

***

Тут, за рекой, где нет разлуки,

Где тень креста, хотя бы погощу.

С тяжёлым вздохом подниму я руки

И с легким вздохом опущу.

Пахнет дождём. И в желтом отдаленьи

Пробрезжит леса синяя стена…

В день ангела слышней, чем в день рожденья,

Все времена твои, все имена.

Ты, родина моя, которой люди

Ещё не знают, хоть на ней живут.

Не ведают они ещё о чуде,

Что сходит к нам, когда его не ждут.

Ведь родина не только эти дали

И эта высь. Она ведь, между тем,

То место на планете, где нас ждали,

Когда ещё нас не было совсем.

Когда мы были только сочетаньем

Звезды и праха, крови и мечты.

Потом мы стали чьим-то причитаньем

Иль немотой.

     Алла Синиця

         Наді Савченко

"Українкою я народилася,

Українкою я і помру!"

Для матусі залишусь Надійкою,

Та Надію не вбити саму!

Вільним птахом у небі літала я,

Над полями своєї землі. 

І ,як птах у польоті,нескорена!

Не здолають мене вороги!

Вороги,що підступно братами,

Лиш брехнею у світі живуть,

У мішку ,на руках у кайданах,

З України в Росію везуть. 

Облили мої крила грязюкою,

Не могла щоб я більше літать,

Наче я- термінатор з базукою,

Лиш по пресі умію стрілять. 

Їм байдуже у чім звинуватити,

Аби дух український зламать. 

Але небо я бачу за гратами,

Значить вірю,що буду літать!

Якщо ні-то помру я нескорена!

У своїм одиночним бою. 

А Росія,брехнею спотворена,

Не здола Україну мою!

Тіло можна тримати за гратами,

Та душа моя буде літать!

І ,як ангел,мій край захищатиму,

Надя Савченко -вільний птах!

...." Народилася я Українкою,

Українкою я і помру!"

Українцям я буду Надією!

Славлю я Україну свою!!!

11.02.2015р

(Після виступу Надії на суді в Москві 10.02.2015р.)

З повагою ,захопленням ,любов'ю і молитвами за Надю і Україну !

 Анатолій Поліщук

Донечці

Поглянь же, доню, ось травичка,

А сила духу в ній яка:

Тоненька, ніжна, невеличка,

А бореться як за життя!

Вона знайшла одну шпаринку

В бетонній товщі на шосе.

І крізь малесеньку щілинку

До сонця тягнеться, росте.

О, як же чітко вона знає:

Де сонце ясне, там добро.

До світла ручки простягає…

Від світла, донечко, тепло.

Тож у житті ти май надію,

За кожну мить свою борись.

Господь почує світлу мрію,

Піднімуть Ангели у вись.

І будь, як сонечко й травичка,

Любов неси лише в житті.

Насуне темрява – ти свічка

І добротою всім світи.

Мої слова вкарбуй у серце,

Тягнись до сонця в небеса.

Любов, як світло, не померкне

Любов – Господня є душа.

Сергію Байдовському

(герої не вмирають)

Над моїм містом ангел білий

Стоїть з простреленим крилом.

На Інститутській хлопець смілий

З фанерним в бій ішов щитом.

Він не один, їх ціла сотня.

У кожний край дійшли свої.

І на Грушевського безодня,

І на Хрещатику бої.

Ну як же так, ішов без зброї?

Бо жити далі так не міг.

Від куль схилялися герої

І він на камені приліг.

А потім темрява і світло,

І музика, чомусь жива.

І білі крила непомітно

З’явилися… одні дива.

І він носився над Майданом,

І сотня поряд білокрилих.

Небесний пил лягав туманом

І піднімав у бій безсилих.

Та раптом крила опустились

Невидимим пухким щитом.

І постріли в цю ж мить спинились…

Він ангел з стріляним крилом.

Над моїм містом ангел білий

Стоїть з простреленим крилом.

У Києві Майдан вцілілий,

У ворога в душі надлом.

28.12.2014 р.

Кохання

Кохання –

Це вітер, чи вода, чи сон,

Коли тримаю твої руки.

А може, це якийсь прокльон,

Нестерпні вишукані муки.

Болиголов, а чи дурман…

А може щастя обладунки,

Коли в очах густий туман,

Твої солодкі поцілунки.

Кохання –

Це світ, в котрім ожив, воскрес…

А може, крила лебедині,

Що піднімають до небес.

Це почуття святі дитинні.

А може, це ота свіча,

Що світлом осяйнула душу.

Ранкова істина проста.

Я хочу жити в ній і мушу

Ірина Приступа – Мартинишин

Як все в житті відносно, ілюзорно,

Надумано, домислено, примарно,

Жахливо, брудно, бридко і потворно,

Вражаюче премудро і прегарно.

Як просто все в житті і як все складно,

Святково і буденно одночасно,

Занадто узагальнено й докладно,

Як все ганебно, як усе прекрасно!

Як все бездарно і талановито,

Щиросердечно, поміж тим - лукаво,

Як все приховано і як відкрито,

Але завжди - корисно і цікаво.

Над всім отим ти тішишся і плачеш,

Вагомість суті прагнучи збагнути...

Життя таке, яким його ти бачиш,

Яким ти дозволяєш йому бути.

   Про нашу любов

Вона у нас була! Тендітна і несміла,

Намріяна, жива, зіткана з молитов,

Що прагнула звести свої прозорі крила

У злеті. Ось така була у нас любов.

Вона між нас жила, наповнюючи щастям

Бліді рутинні дні по вінця. І щораз

Любов для нас була спокутою й причастям

І стала тягарем, коли не стало НАС

Вона від нас пішла в нестерпному стражданні

Принижена до сліз, ображена й німа,

Так і не ставши тим окриленим коханням,

Що грішних нас, земних до Неба підійма.

За згубленим так жаль! Як просто і бездумно

Втрачаємо ми час, людей і почуття,

Щось світле і святе... Від того прикро й сумно:

Задля примарних благ нівечимо життя.

             Петро Супрун

Досконалість

Отак негадано, неждано

Господь подумав, помудрив,

Зліпив забаву для Адама

Перлину світу сотворив.

Вона з’явилась у цей світ

Адама серце покорила.

Лише в Раю він міг зустріть

Його перлину – Єву милу.

А ми від Єви і Адама

Лиш пожинаєм Божий дар,

Як Ангел жінка, ждана нами,

Явилась раптом наче з хмар.

Така прекрасна не в прикрасах,

Пленить тілесна красота,

Вона завжди в трьох іпостасях

І  праведна, і грішна, і свята.

         Ярослав Гиць

       Падолист

Освячений порою падолисту,

Стелюся римуванням на папір.

Я відчуваюся тим деревцем пречистим,

Що хоче квітнути зимі наперекір.

І кожний лист, що впав – жива сторінка,

Літопис юності і прожитих років,

Його вмиває радості сльозинка

І гіркота незмолених гріхів.

Як хочеться ще листям пошуміти,

Подарувати плід для поколінь,

Від спеки щирих друзів захистити,

Дивитись з вірою в небесну диво-синь,

Що журавлями смутить і радіє

Осіннім і весняним перельотом,

Й Молочний Шлях надією зоріє

Духовних перемог над сріблом-злотом.

Хай з часом всохне крона, та коріння

Дасть новий пагін, листя зашумить

З надією духовного спасіння,

Коли Господь до суду засурмить.

А зараз, на сторінках листопаду,

В передчутті зимової пори

Я відчуваю радість і розраду

В дзвінкому щебетанні дітвори.

Вони біжать опалими листками,

Беруть у руки, розглядають їх,

Захоплюються диво-кольорами,

І віком нами пройдених доріг.

І щастя, як сторінки прочитають,

Та зроблять висновки з невдач і перемог,

Хай помилок вони не повторяють,

А від негоди дасть прихисток Бог.

Мій падолист – це думи й сподівання,

Свята надія, віра в майбуття,

Хоч на віку уже не осінь рання,

Та й не кінцевий підсумок буття.

Бо з вірою життя іде у вічність,

Мій падолист – піщинка на землі,

Але я вірю – кожна ідентичність,

Як різні короваї на столі.

Бо кожен з них на смак і на красу

Нічим не схожий на свойого брата.

І тому я листочок свій несу,

Як оберіг на кожен день і свято.

Й шаную всі листочки, як коралі,

Бо вони теж чиїсь є обереги,

Як ті зірниці радості й печалі,

Душі чиєїсь альфа і омега.

Мій падолист – це чарівна діброва,

Струнка берізка і верба-коса,

Моя Вкраїна диво-калинова,

Моя Прибузька неземна краса.

Ми всі разом у цьому падолисті

Єдине ціле – неповторний світ,

І я – малий листочок у намисті

Батьківської черешні край воріт.

  Бо у нас найкращії сини

На війну дивлюсь очима сина,

Відчуваю серцем і душею:

Наша рідна ненька – Україна  

Піднялась єдиною сім’єю

На свою священну боротьбу

За свободу, віру, честь і славу,

Щоб навічно вимести ганьбу

Й збудувати праведну державу.

Вчора я від сина мав дзвінок,

Він просив посилку переслати –

Не наїдків, пива, цигарок,

А книжок, щоб друзям прочитати,

І обов’язково прапор наш,

Щоб адреси друзів записати.

Коли у його руках «калаш»,

А в душі горить духовність-свято,

То це воїн світла і чеснот,

Які притаманні тій людині,

Що безмежно любить свій народ,

Та принесла клятву Україн -

Боронити гідно рідний край

І жертовно нести прапор волі.

Ми збудуєм український рай,

Будем мати всі щасливу долю,

Бо у нас найкращії сини.

Ми ростили їх для перемоги,

Лиш шкода, що із пазурів війни

Не всі вийдуть на земну дорогу,

А полинуть у Небесні Сотні,

У духовному єднанні з нами.

Наша віра – шлях невідворотний,

І ми знаєм – там, під небесами

З часом будем всі ми, до єдина,

Але й там ми вклякнемо до ніг

Тих, хто впав в бою за Україну,

Змолоду тілесно в землю ліг.

Та духовно став святим для неї,

І вона, оплакана дощами,

Квітувала на грудях лілеї,

Та гордилась вірними синами.

Я тобою, сину, теж горджуся,

І завжди в думках на самоті

Зі сльозами гаряче молюся,

Щоб ти довго у земнім житті

Квітував не квіткою, а тілом,

Усміхавсь тим радощам земним.

Й був бійцем, щоб більше не кортіло

Йти до нас загарбникам чужим.

Та зростив ти для польоту сина,

Козака, надійного бійця,

Щоб в блаженстві наша Україна

Сповилася у руках Творця.